під ластовинням

Слідами Вітру

Повірите чи ви, якщо скажу,, що от уже п ятий рік як я живу у Польщі?

Добре, якщо Ви повірите, а я от напевне не наважусь.Тільки щіпнувши себе і оцінюючи на тверезу голову факти зможу стати цього свідома.

У моєму творі саме про це: про невидиме неозброїним оком — смуток за рідною домівкою і приємною меланхолією за насиченими барвами літа.

Твір народився ще під кінець серпня, а саме зараз,він, як хороше вино, настоявся і готовий відправитися в глибоке плавання. Читайте між літер і, коли за вікном дощить, перенесіться в своє літо з хлюпочінням води, промінням золотого сонця і побаченнями з лісовими мавками сам на сам)

×××

Здавалося дорога вела в нікуди...

Вітер тихенько присів на сходи, що були огороджені лозовим плотом і вмощені подекуди кущиками лісового горіху. Темний зарис гір виднівся у далекому минулому — на жаль цього разу не вдалося з ними посмакувати карпатського баношу і послухати їхніх пісень...

Про море можна було тільки згадувати, адже за пропащими ярами виднілися лише кучеряві поля пшениці. «Не судилося...» — тихо шепотіли хвилі, створені уявою Вітру.

«Так що ж це таке? На морі я не бував, в гості до гір не заходив, а відчуваю, щ відпочив доволі.»

Не хотячи філософствувати, Вітер підвівся і чкурнув далеко в поле. Побачивши ці величезні простори кукурудзи, гороху, жита він задоволено посміхнувся. От де сховалося його літо. У полях! Не одне поле він облетів, не одну мишку польову він застав на витоптаній стежині!

 

А звідусіль було чути могутні молитви лісу. Як тільки наш Гультяй це почув — відразу кинувся назустріч вождеві трав'яних скарбів, совиних перегукувань і таємничого кодового шелесту. Розшифрувавши код, він приземлився на вологу, омитою росою землю, а через хвилинку — і зовсім ліг на лісовий килим ромашок, медунки і сімейство лопухів. «Добре...» — подумав Вітер і примружив очі від задоволення.

 

Раптом різко встав. А потім блискавично присів і приклав вухо до землі. Хтось йде. Швидко сховавшись за своїм могутнім плащем-невидимкою, побіг до найближчого дерева. Як тільки він приземлився на гілку, пролунали дитячі голоси, задзвеніли пісні, тупіт ніг видавався все гучнішим і чіткішим, а вже зовсім незабаром — видно було дитячі голівки, лиця повні захоплення і щастя, смутку від прощання з літом і одночасно нестримної жаги до пригод! Як останній вожатий замкнув ланцюг дітлахів, ліс знову впав у тишу, а Вітер безпечно спустився на Землю.

«Ет, де ж моє дитинство ділося...»

Зненацька знов почувся шурхіт гілочок, ледь вловиме для вуха ступання по землі... Вітер завмер. Немає куди тікати, та й часу немає. Потрібно просто не рухатися і  біда сама мене омине — думалося Вітру.

З-за дерев вийшла дівчина. Її чорно-білі кеди ледь торкалися лісової підлоги, светр і легінси нічим не робили її особливою, але очі... Коли Вітер поглянув їй в очі, то розгубився. Скільки емоцій там було(!) Неможливо було осягнути глибину її роздумів: її брови час від часу перегукувалися з очима, а потім уста розпливалися в посмішці. Таке враження, ніби вона відчуває сум і радість одночасно. В очах читається туга, а ластовиння, що всіяло її лице, говорить про енергію, світло і любов до тепла. Неймовірно...

Через кілька хвилин вона зникла у лісі з шлейфом свіжості і меланхолії, що її супроводжував. Це наштовхнуло нашого Гультяя згадати молодість і витягнути з пам'яті спогад про його шалену молоду закоханість у лісову мавку. Коли ми кохаємо, що ми з собою робимо? Закриваємо очі на негатив, а він потім нещадно знищує наш вимисел, ідеальний портрет того, кого ми обрали кохати вічно... Закрадаються сумніви, чи ми взагалі здатні на любов і що ми відчуваємо? Розпач? Злість? Опускаємо руки?..

А потім ми відчуваємо тепло. Тепло обіймів, 26 поцілунків в день, кількість яких собі придумали самі, надію, що все буде добре і здивування, скільки всього залишилося за нашими спинами... І тоді ти розумієш, що все було цього варте. Недарма часто говорять, що любов врятує світ... Може таки врятує?

Вітер вийшов на трасу. Він любив бавитися з машинами. Йшов між них, коли його ніхто не помічав. Дорога нагрілася від сонця і була розпечена, як лава. Влітку, як-не-як, найкращий час дозволити собі на прогулянки босяка. Тому Вітер скинув з себе плащ, взуття і в модних джинсах проходив повз поля, степи, стави, далекі ліси і через мости, допоки не дістався Львова.

А у Львові він полюбляв бувати найбільше. Адже це було місто-музика, замкнута в камені.

Тут літні вечори були зі смаком кави і сміху. Тут танцювали танго пристрастно, а співали під гітару. Тут можна було відчувати себе своїм, навіть коли Ти завітав перший раз. Туристи звідусіль доповнювали калорит міста польською, англійської, німецькою, а деколи навіть італійською мовами. Одна лише вулиця могла зазвучати у 4 відтінках! То самотній скрипаль скоцюрбився над скрипкою, як славнозвісний Квазімодо і творить мистецтво просто таки на вулиці, то весела компанія молодих музик заражає усіх пішоходів драйвовим і протяжним реггі, а з-за кута Ти вже чуєш концерт рок-музики з поєднанням класики. І мелодія заходить у твою кров, і Ти вже не можеш, та ба, не хочеш її зупиняти...

Після чудового літнього вечора Вітер невдовзі відправився у Тернопіль. Місто, що зовсім відрізнялося від Львова. Воно було не таке епатажне, не таке галасливе. Ні, воно було просте, невимушене і раде новим гостям. Тут не було пафосу, яким деколи пахнуло у Львові, хоча й він аж ніяк не був у Львові зайвий. Тернопіль ж був для Вітру зупинкою, перепочинком. Місто спонукало не так до нових вражень і розваг, як до горня гарячої кави з корицею, мускатним горіхом і післясмаком апельсинки, посидіти у тишині на лавочці чи пройтися до озера.

А озеро! Наш подорожуючий обожнював воду. І коли вода була десь, то це «десь» він відразу виокремлював з тисячі «десь» і починав обожнювати те місце по замовчуванню. Так він закохався у Тернопіль. Озеро було прекрасне що вдень, що вночі, а якщо пройтися в напрямку Циганської гори — дух перехоплював від очеретів, лілій, зелених буянь і човнів, непричалених до берега, наче вони ще самі не знають, чи відправлятися їм в далеку мандрівку чи залишитися на рідних землях.

Так посидівши до ночі, Вітер підвівся з лавки і повільним кроком скерувався до ресторану. На літній терасі, де засвітилося з кілька сотень яскравих лампочок, сиділа дружня компанія, попиваючи каву. З кількості тарелів і наїдків можна було зробити висновок, що вони тут уже довгенько, а з усміхнених лиць — що не дарма. Гультяй посміхнувся до них, роздмухавши їхнє волосся і попрямував далі.  Наступного дня він вирішив здійснити останню свою літню подорож. Вітер відправився до польських країв. Так він опинився у Кракові.

 

Тут його не прийняли люб'язно. Тут він відчував себе чужим. Дивно, чи не так? Він ж Вітер — громадянин цілого світу, повинен був би усюди почуватися добре, як вдома. А усе ж від Кракова віяло прохолодою. Таке відчуття, ніби він повинен заслужити його приязнь. Отже так: вони мають зустрітися у затишній кав'ярні, з'їсти по штруделю з яблуками, поговорити про культуру, політику і книги, щоб Краків зрозумів, що Вітер — інтелігентний співрозмовник, а тоді ще помірятися силою на шпагах чи мечах, що було б перевіркою його фізичної підготовки.

  

І можливо після кількох пляшок пива, Краків відкрився б йому більше...

Але Вітер сюди прилетів зовсім не для того, щоб заводити знайомства. Для Вітру ці краї були простором можливостей, що його душили. Саме так і не інакше! Він відчував, що має виконати увесь свій лайфлист обов'язків, вирішити усі справи, поставити себе на ноги, заслужити повагу у міста, а це не було легко, оскільки серце його залишилося там, у горах, степах, озерах і на дні не одної філіжанки випитої ним кави...

З часом стає легше. Чим довше ти перебуваєш у Кракові, тим стаєш витривалішим і сильнішим. Саме в Польщі Вітер втратить цноту дитячості і відвоює відповідальність дорослого у себе самого. Деколи йому страшно буде усвідомлювати, що розвиток і відпочинок в одному місті поєднати неможливо... Та з роками у Кракові він теж зуміє знаходити спокій у прогулянці парком, а у Львові почне міркувати про кар'єрний ріст.

Та наразі це все думки, думки...

Зараз йому хотілося лише одного: загубитися у провулочках старечого і аристократичного міста... А потім прийде час і він знову сяде у потяг, приземлиться на крісло пасажира і рахуватиме години до прибуття на рідні українські землі.

Бо в гостях добре, а вдома найкраще.

  

Facebook Comments