Сьогодні саме час, щоб кинути усі свої плани, розпрощатися зі своїми обов`язками, запалити свічки і з трепетом відкрити старий фотоальбом. А там – давно відпущені люди, але розмиті контури між емоціями. Кожній світлині потрібно лише 1/4 долю секунди, як вона змусить серце відбивати шалені ритми і розіб’є зібрану структуру особистості…

Перша тема з проекту “Ближе к себе” наштовхнула мене відкрити цей фотоальбом і зазирнути за куліси мого теперішнього. Тема про невідпущені спогади з дитинства – це ще один клубок думок, який я люблю розмотувати, відчувати його і проживати, з болем, радістю і аналізом.

Вона влетіла до мене зашпортавшись за ніжку столу, набивши собі добрячий синець і запустивши в кімнату приємну прохолоду. І я хоч і злилася, що вона запізнилася до мене на побачення, але все ж таки оцінила її прихід. Вона причалапала вся з розхристаним волоссям, наляканими очима і втомою на ключицях. Так і не підвівши на мене очей, лише з важким видихом опустилася на крісло навпроти мене і почала несміливо розповідати свою історію.

” Я не любила гратися з дітьми. Батькам здавалося, що для щастя мені потрібно дати кілька кольорових олівців, альбом для малювання і улюблені іграшки. Я обожнювала малювати, вирізати ляльок і вдягати їх у різноманітні сукні і костюми. Я росла, а зі мною… розвивалися нові технології. Пам`ятаю, як отримала рожевий дівчачий ноутбук з наклейкою Барбі на задній частині монітору, за яким проводила цілий день граючись в змійку чи в інші дитячі ігри. Ніколи не забуду комп’ютерної гри “Рапунцель”, де потрібно було змінювати дизайн замку або одягати свою головну героїню.

Оскільки батьки мої були з ранку до вечора на роботі, мене виховували няньки, що бавилися зі мною, і тайком від мами купували мені булочки з яблуком і корицею. А я, відчуваючи до них любов і вдячність, витягувала нитки з рушників:) У мене були рибки, собака, канарейки і кожному з них я приділяла деколи більше уваги і тепла, ніж своїм рідним.

І тут прийшов час йти в школу. Моя потреба самотності відходила на задній план, що є цілком нормально у розвитку дитини. Мені захотілося мати своїх друзів, з якими можна поговорити, гратися і яким я б могла розповідати про все-все-все. Я пішла в перший клас.

Там я знайшла своїх перших справжніх товаришок, з якими розділяла уроки за партою і прогулянки з хлопцями. Ах, ця перша моя клаповуха любов!:) Цей наш вічний дитячий інтерес до всього, включаючи маленьких кажанчиків, що висіли у нас на дворі, куди рухається потічок і чому жаби видають такі звуки на весні, до цих дивних істот хлопців, які дьоргали за косички і говорили чомусь не про те, що ми( а перші 7 років у нашій гімназії було два паралельних класи: один з хлопцями, другий – з дівчатами). Ах ця моя фантазія, коли я вважала себе супергероєм, мала годинник, який давав мені завдання і я рятувала світ! І ще багато-багато дитячих маленьких радостей, як наприклад урок музики або горбушка від хлібу у столовій.

Саме тоді я думала, що знаю, що таке справжня дружба і що таке нещаслива любов. Але я помилилась. Друзі можуть виявитися зовсім іншими, ніж можуть здаватися, а любов насправді може бути нічим серйозним, як лише дитячим захопленням. Відтоді я почала розуміти, що не так це весело довіряти комусь. Було страшно, енергозатратно, але з досвідом.

4 роки мого дитинства закінчилися, я закінчила початкову школу, ту що була внизу вулиці і перейшла на новий рівень: в школу зверху, де вчилися, як на той час мені здавалося, найкрутіші і найстарші. Тепер я була в 5ому класі, готова до нових вражень. Не було так страшно, 5 дівчат( включаючи мене ) були зі мною від самого початку, з деякими я дружила уже як 2 роки і лише 3 нових учениці раптово з`явилась на порозі в актовий зал, розгублено роззираючись по класу і шукаючи тепла в наших очах.

5ий клас був класом мого розквіту. Я нарешті похудла( пампушкою я була з дитинства, через що хлопці не звертали на мене уваги або підколювали) і своєю добротою отримала дружню підтримку цілого класу. Мені подобалося тримати таємниці і що мені довіряють. Можна сказати цей клас був початком: початком моєї дружби з дівчинкою, з якою я могла розділити піаніно, вірші і розмови про симпатію, початком міцної дружби нашого тріо, яке було нерозлучне і всюди трималося разом, початком-відродженням моїх віршів і творів, що писалися тоді найбільше і початком чогось зовсім нового і невідомого мені.

Але зовсім скоро усе закінчилося. Я все частіше залишалася після уроків сама в актовому залі і грала на піаніно, складаючи свої пісні, все частіше я чула, що двоє дівчаток з тріо зустрічалися без мене і все, що у мене залишалося – це моя творчість.

У класі 6 з`явилася дівчинка, яка стала для мене сонечком посеред зливи. Це був той мій бест френд. І мені здавалося, що от, цю людину я шукала усе своє життя! Пам`ятаю, як ми разом розлили чорнило на килим, як я робила їй фотозйомки і скільки різних друзів і нових знайомств ми разом зустріли на своєму шляху! Певний час, ми навіть об`єдналися групкою, що згодом розпалася потім на частини. Але які ж ми були щасливі! Відчували себе частиною чогось класного і великого!

Після 3ьох років мій бест френд, можна сказати, перейшов на інший бік сонця. Я тоді не розуміла, багато себе у чому звинувачувала, але ніяк не могла дійти до тями і відповісти на просте питання: чому він це зробив? Саме це був карколомний момент у моєму дитинстві – сильний удар, що наштовхує на роздуми, аналізи свого життя і інших людей. Я знову навчилася проводити час в самотності, поринула повністю в музику і творчість. Отже моє життя різко змінилося і саме за це я найбільше вдячна моєму бест другові. Я вдячна за те, що він був і за те, що він так вчинив. Можливо, саме такий поворот подій мені був потрібний. Тоді я мала теж проблеми з самооцінкою, оскільки вважала себе другорядною в деяких контекстах, що в свою чергу дало мені велику поживу для роздумів.

Минав час, відносини між мною і однокласниками налагоджувалися, але я більше ні з ким не була такою близькою, як раніше. Я росла, а зі мною росли, потреби, вимоги. 18 річчя взагалі дуже цікавий період. Я відривалася на концертах, створювала власні літературники, слухала рок, поп-рок, грала на гітарі, проводила психотерапевтичні розмови( уже тоді!) і мала біля себе гроно найближчих людей поза школою. Мені дуже пощастило, бо у мене до сьогодні залишилося двоє справжніх друзів, з якими ми пережили 15 років пригод! Спасибі Вам ⇒ стареньке наше фото на день народженні ^_^

І от 10 клас, а мої батьки і я почали роздумувати: що далі робити з моїм життям? Ким мені стати – це питання для мене не було актуально, бо за мене уже все вирішили, хоча я в кінці зробила і так по-своєму. А от де? Рішення було наступне: відправити доньку за кордон, до Польші, в сторону кращого майбутнього! В результаті, щоб краще освоїтися в середовищі і підівчити мову, я опинилася у незнайомій і чужій мені польській школі, в якій я нікого не знала.  І що ж виявилося: за один рік з зовсім незнайомими людьми я відчувала себе щасливішою і комфортніше, ніж з людьми, з якими я ділила усі емоції протягом 10 років! Я могла бути собою, мене не оцінювали, а просто прийняли до себе. Усі мої друзі минулого розчинилися. Якщо чесно, з людьми, з якими я прожила 10 класів, я далі не маю контакту. Можливо, з 1-2. Ми розійшлися хто куди. Зате сталося диво: я знайшла своє божевільне гроно друзів, з якими уже ми от як 5 років підтримуємо зв`язок, зустрічаємося, зізвонюємося, спілкуємося і розуміємо з пів слова! Деколи ми бачимося кілька разів на рік, але кожного разу у нас є про що розповісти і ми почуваємося так, наче знайомі все життя. То ж треба… Отт як доля може усе повернути!:)

   

   

   

“І знаєш що? – вона нарешті підвела на мене очі, уже не заплакані, а повні втіхи і полегшення. – Я не таю ні на кого образи чи злості. Я давно усіх їх відпустила, очистилася від того, і, напевне, залюбки здибалася з ними в якійсь кафешці і позгадувала з посмішкою ці веселі і єдині в своєму роді шкільні роки… Істина моєї історії не в тому, що я знайшла своїх справжніх друзів( хоча, чесно признаюся, вони – моя опора, і що б я без них робила). Головне – це те, що я навчилася бути самостійною. І так насправді, то щастя у мені самій. Як сказав один дуже важливий і хороший чоловік в моєму житті: “Кожна людина – це посудина. Якщо людина-посудина заповнена рідиною по вінця спілкується з іншою такою людиною-посудиною, тоді усе нормально. Вони обмінюються своїми світами, але їхній рівень рідини не змінюється. Але якщо в однієї людини-посудини цієї рідини дуже мало, тоді вона буде хотіти заволодіти усією рідиною іншої людини, не віддаючи взамін нічого. Це іншій особі не сподобається і в кінці-кінців вона піде від неї.”

Так от. Я – повна посудина, і в мені так багато історій і світів. А головне – нема образ і незакінчених гештальтів. А якщо і є, то я над ними цілий час працюю. І ти дивися, я – щаслива. ”

Вона глянула на мене, загадково усміхнувшись і поправивши собі волосся підвелася з крісла і обійняла мене. З моїх очей полилися сльози радості і я ніколи не хотіла її відпускати. Яка ж усе таки вона сильна для мене і я так тішусь, що я завжди буду з нею поряд…

Моя внутрішня дитина втекла з моїх обіймів, витерла мені сльози і підморгнувши відправилася назустріч своїм мріям, залишивши мене зі старими фотографіями, свічками, горнятком чаю і посмішкою на обличчі.